| Чому ми не готові відстоювати свою свободу та права? Ми що на стільки залякані, що вже боїмося вийти на вулицю с бітой та коктейльом молотова? Чи нас уже всіх купили? Чого люди не виходять і не борються за свої потреби які в нас постійно відбирають? Якщо на вулиці і проходить якесь дійство то це завжди за чіїсь грощі і за для чійогось рейтингу. Складається таке враження, що в нашій державі всіх загіпнотизували, хоча не кажеться а так воно і є. Подивитися тільки на політичні шоу, це справді шоу, тільки воно направленно на відволікання людей від реальності. Да і люди вже нікому не вірять, вони не знають до кого примкнути, кому вірити. Наскільки народ розуміє в Україні є деяка організація, котра поділилася на два табора і вони час від часу міняються посадовими місцями і таким же чином маніпулюють підмунюючи поняття відностно розуміння справедливості. До речі, ви пам’ятаєте що таке жити, а не існувати і взагалі чого би ви хотіли щоб краще жити? Свободи тимошкі і луцику? Та нехай гниє, нікому вони насправді не потрібні. Чи може щоб призедента посадили? Ми завжди не довольні владою. Я думаю від данних дій нікому жити краще не стане? А от якби хтось приструмив місцеві ради, та перестав вести політику жрестиків, та щедрих подарунків для себе, це бе вас обрадувало? Думаю, що да. А взагалі чому у нас в країні нема сили за якою можна було б піти до світлого майбутнього? Їх просто не існує, все що у нас є це пережитки посткомуністичної партії, взагалі то я не противник комунізму, ну це ж далеко не те, до нас дішли просто самі корумповані кадри ссср та їхні дітки. За двадцять років ми зовсім втратили гідність як народ, такої нації як Українці більше не існує, перевились ті славетні нащадки козаків, зосталися тільки раби-хохли. Але саме страшне, це те що коли пробуєш згортувати людей до купи, спробувати найти однодумців, то це так і залишається на рівні интернету, ніхто не готовий діяти. Всі мов би зазомбовані і побіжать тільки коли покличе піар-менеджер зі стопкою двадцяток в руках. Дуже тошно жити в цій прогнивщій країні, хочеться просто сісти на потяг і поїхати звідци хоть доякоїсь пустелі, тільки щоб більше не повертаться і не бачити цього. Не дивно що нас не поважає вже ніхто в цьому в світі, бо ми вже догралися своїм золотим правилом: моя хата скраю.
|
